Форма входа
0/0
Вічник - Дочинець Мирослав Іванович
- Дата:07.07.2024
- Категория: Приключения / Исторические приключения
- Название: Вічник
- Автор: Дочинець Мирослав Іванович
- Просмотров:2
- Комментариев:0
Уважаемые читатели!
Тут можно читать бесплатно Вічник - Дочинець Мирослав Іванович. Жанр: Исторические приключения. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн книги без регистрации и SMS на сайте Knigi-online.info (книги онлайн) или прочесть краткое содержание, описание, предисловие (аннотацию) от автора и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Описание онлайн-книги Вічник - Дочинець Мирослав Іванович:
Аудиокнига "Вічник" - захоплююча історична пригода
📚 "Вічник" - це захоплююча історична аудіокнига, яка розповідає про події давньої України. Головний герой, *Святослав*, молодий лицар, вирушає у подорож у пошуках пригод та справжнього значення життя. Чи зможе він знайти своє покликання і стати справжнім героєм?
Автор цієї захоплюючої книги - *Мирослав Іванович Дочинець*. Він відомий український письменник, який вже давно завоював серця читачів своїми творами. Його книги завжди наповнені духом пригод та незабутніми образами.
На сайті knigi-online.info ви можете безкоштовно слухати аудіокниги онлайн без реєстрації. Тут зібрані найкращі бестселери та захоплюючі історії, які зачарують вас з перших хвилин.
Не пропустіть шанс поринути у світ захоплюючих пригод разом із аудіокнигою "Вічник" та іншими цікавими творами на сайті knigi-online.info!
🔗 Послухати історичні пригоди можна тут.
Читем онлайн Вічник - Дочинець Мирослав Іванович
Шрифт:
-
+
Интервал:
-
+
Закладка:
Сделать
Баба обриває молитву і підходить до горшка. Дерев’яною варішкою зачерпує паленки і врочисто підносить до губ. Смачно морщиться, очі її світліють.
«Огнем побита, – тихо каже. – Менше дрівець клади», – і вертається в свій закут домолюватися.
Хоч инші й не любили бабу, я до неї тягся. Мене зачаровували її сутемні ворожіння, мене веселили її замашні приповістки. Вони, як зернята, позападали мені в пам’ять: «Коби здоров’я, а гріхи будуть», «Многі ворони і коня вбалять», «Розумний пес на вітер не гавкає», «Чесному честь і під лавицею», «Кедь робиш махом – піде прахом», «Чоловік пахне вітром, а жона – димом», «Голого ремінь гріє», «Біда вимучить, біда й виучить», «Який корч, такий і прутик»…
Бульк-бульк-бульк…
Кажучи за свій родовий корч, як обійти старшину. Я вже казав, що батька не мав. Та він був. Я довгий час не розумів, чому на мене сільські діти гойкають «панчук». В науці першим був, за се в школі мені горнятко молока давали. Раз управитель прийшов на урок, дяк до нього масно-рясно ціковбанив. Тоді покликав до табли мене. Все, що просив, я написав і виразно прочитав.
«Чисто пише, гладко читає, – похвалив управитель – Чий дітвак?»
«Панчук-копилець», – захихотів дяк.
«А-а-а, – догадався управитель. – Кров! Від рівного дерева рівна й тінь».
Челядь називала моїм вітцем молодого пана Драга, що приїздив сюди з Відня до діда на вакації. Так і спізнався з моєю мамкою. Коли по родах витрутили її з панщини, старий Драг дав їй пакунок – рясну плахту на косички, червене монисто і бляшану шкатулку з кавовими цукрами. Баба не дала їх з’їсти, а розтопила з олією і намалювала тою фарбою на печі двох лебедів, що цілуються дзьобами.
Няня свого я ніколи на очі не бачив. Він з Відня давно сюди не потикався. А старий Драг, коли я став недолітком, брав мене пастушити на літо. Добре годував, приодяг. Якогось вечора, коли я вертав з худобою, перестрів нас на бричці. Підкликав перстом і строго зазвідав:
«Виджу, з книжкою ходиш? То що ліпше – читати чи кози пасти?»
«Кози мені не заважають читати, – виповів на те я. – А їм не заважають мої книжки».
«Овва, – збитошно скривився пан. – То мої кози мають розумного пастиря…»
Мені видалося тоді, що його студенкуваті сірі очі ледь потепліли.
Восени мене покликали до гімназії, і я легко пройшов пробу. Дали мені задурно тужурку, шапку, юхтові чоботи і шкіряну ташку через плече. На вулиці Керамічній у Хусті приставили на квартіль, де я й столовувався за державний кошт. Професор Матіко, що нараз полюбив мене, раз виповів: «Ти маєш мати велику адорацію до пана Драга. То його клопотом стелиться тобі наука, леґіню».
А по часі той же Матіко, що читав нам у гімназії історію й філософію, розказав і про самих Драгів.
Мадярський король у 1332 році за вірну службу наділив лицаря Драга Хустським замком із землями, що його обіймали. То був смілий полководець-рубака, його смуглу хмуру твар спотворювали рубці. А норов мав такий чортоватий, що й прозвали його Драгом. По-румунськи се означає чорт. Звідтоді царини вздовж соляного шляху називаються драгами, і село тут файне заснувалося – Драгово. У твердій руці держав свою домінію той володар. Король і сам боявся наремного васала, часто мав з ним сутички. Аж доки не наказав вибити його з хустських мурів і витіснити в румунські Карпати. Так чорний лицар відійшов у безвість, та сім’я його розсіялося по руському Мараморошу і Трансільванії. До тих Драгів волею судьби приліпився і я.
З молодим професором у вакації ми брали заплічники і рушали в піші мандри попід гору Менчул. Ішли камінною дорогою коло возів, що плуганили з Шандрова сіль і ропу. Сю дорогу в непролазних хащах били ще даки, наші пращури з голубими очима й войовничими серцями, котрі потім звели на пси Римську імперію… Звертали ми на звивисті пішники контрабандистів, якими ті ходили за горівкою-миндрою в Сигот. Присідали до ватри бокорашів-плотогонів, що провадили Рікою дараби в долину. Купалися-раювали в Тисі, під вільховими корчами ловили довгописких марен з білими вусами. На берегах тут колись стриміли в небо, як струни, височезні тиси, з яких римляни й германці тесали храми й кораблі. А тепер із голих груників до нас кліпали на сонці золоті цибулини церковець. Пили ми й шипучий буркут із криниці, коло якої ставав сам цісар Франц Йосип. Тому й прозвали сю місцину Бовцар. У мочаристих Кірешах милували очі мідянками (по-книжному нарциси), котрі наче білими звіздами впали з неба і пахучим покрівцем заткали долинну ширінь.
«Оде, цімборе, вона перед тобою – наша безіменна земля, – зачудовано придихав Матіко. – Земля, яку один мудрий чоловік нарік Сріберною… То чи треба нам коло неї ще які чужі золоті гори й молочні ріки?!»
Я перечливо хитав головою. Мене не лакомила ніяка чужина.
Бульк-бульк-бульк…
…Солодку дрімоту урвала шишка, що шлюпнула в мою купіль. Я вилущив з неї п’яток горішків і ласо зжував – першу трапезу сього дня. Зачерпнув жменею води – вона відгонила нафтою, яку баба нараювала мене глитати, коли кололо в животі. Чорна вода наче виссала з мене смертельну втому, хвора рука, хоч і кволо, та подавалася. Може, дякувати ведмедю, що торгнув мене лапою, а може, кістка стала на місце, коли я катулявся вниз? Так усе добре звершилося. Я живий, зігрітий і убезпечений. Ачей, ведмідь з того захмар’я не злізе сюди.
Я вбрався і роздивився окіл. Просто очей лежала широка, як панський двір, галява, припараджена блідим первоцвітом і козодресом, чиї цвітки чимось подобилися до козячих писків. Обручем нависала над видолинком кам’яна стіна, з котрої я сюди і зсипався. Де-не-де вона була підбита іржавим ялівцем і жмутами висхлого колькавника. Скалу огинав гримучий потік, такий бистрий, що, видавалося – вода перевертає каміння. А далі просторився чорний ліс. Чорнили його темні кострубаті смереки впереміш із густим стовбуряччям дубів. Чи не сей ліс мав тоді на оці сотник?
Стояла тут якась осібна загусла тиша, яку прошивав срібною ниткою дзвін поточини. Чулося тут тепліше, ніж нагорі. Яскріла вже добре розвинута зелень, птиці возилися з гніздами, полоз вигрівався на осонні. Либонь, гаряча підземна жила, що випорснула в розколину, гріла цілу межигірну котловину.
Любо тут було. Якби така картинка трафилася в наших переходах із Матіком, ми там неодмінно стали б табором на ночівлю. Про неї вартувало зараз подумати й мені. Найперше я розкутуляв перев’язь на руці – у травицю, блиснувши лезом, ковзнув багнет. Дарчик від командира. Чи, може, від самої долі? Тепер я міг зладнувати собі сяку-таку постелю. Нарізав ялинових лап і став глядати зручне для ночівлі місце. В підошві скали зяяв читавий видовб, над яким нависав кам’яний дашок.
«Тут і від вітру схрон, і дощ не намочить», – подумав я і зніс сюди свою зелену устілку. А для укривки нарізав сухої осоки, яка густо шелестіла довкола булькотливого озерця.
Коли з сим порішив, подався клопотати про якусь вечерю. Що я тут міг настарати для їдла? В торішньому листі нашамрав жменю букових жолудів, що вже кільчилися хвостиками ростків. Гіркувата потрава, та що вчиниш – порожнє черево прилипало вже до хребта. Добре, що далі трафився їстівний каштан, який у нас називають «гістиня». На смак ліпший, але зараз, по весні, відгонив пліснявою і стягував язик. Не так наситився я сим, як заморив черв’ячка голоду. Дикий щавель мало перебив пісну гірчавість тої їди.
Коли вертався до свого стійла, запримітив на узвишші табунець молодих берізок. От чий солод мені тепер не завадить! Березовим соком я любив гоститися ще з пастушого дитинства. Надрізав кору, всилив у неї порожнисту стеблину і ліг під березою так, аби з цівочки мені цяпкало прямо в рот. Нараз заточилося рідко, а далі густіше. Від твердої свіжости соку мені аж задзвеніло в скронях, замерехтіли темні павучки в очах. Дерево плекало мене, як приблудлу дитину. Вимордуваний, ослаблий організм набирався земної моци. Лежачи собі так, я бачив на тлі неба обрис скали, під якою примудрив собі пристанище. Час і вітер нещадно пощербили її, витворивши щось схоже на чоловіче лице. Так і є: круте чоло, горбкуватий ніс, випин вусів, зціплені губи і широка, закорінена в хащу борода. Когось мені так навіював сей камінний лик… Та діда ж! Мого діда! Наплив споминів про домівство зігрів мою вихолоджену в блуканнях душу. І тут же блиснув у голові неспогаданий здогад: а що коли се мій другий дім?!
На этой странице вы можете бесплатно читать книгу Вічник - Дочинець Мирослав Іванович бесплатно.
Похожие на Вічник - Дочинець Мирослав Іванович книги
- Різдвяна пісня в прозі - Чарльз Дікенз - Классическая проза
- Монахи истории. Маленькие боги (Мелкие боги) - Терри Пратчетт - Юмористическая фантастика
- Срубить крест[журнальный вариант] - Владимир Фирсов - Социально-психологическая
- Новые Боги (СИ) - Александр Васильевич Коротков - Попаданцы / Фэнтези
- Ведьма. Часть 1. Соколиное перо - KaliSiva - Короткие любовные романы / Русское фэнтези / Ужасы и Мистика
